Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа
Звісно, про жоден дуже серйозний трек мови не йшлося, в мене і наплічник-то ультралегкий був. І так достатньо зайвих кілограмів із животом прибуло на мою душу населення. Однак рух – це життя, і я жодного дня за обидві свої вагітності не провела в агрегатному стані морської корови. Не тому, що я така підірвана ідіотка, помішана на фітнесі. Просто вагітною в мене ставало якось більше сили, ніж не вагітною. Вже й не знаю, як це пояснити.
Зрозуміло, що в усіх це по-різному минає. Когось нестерпно нудить, когось пробиває на огірки чи тістечка з жахливим кремом, а мене от на подорожі. Як у випадку з Корою. Чи на вивчення іспанської мови, як із Каєю. І точно з обома – на активну концертну діяльність. Пам’ятаю, як на восьмому місяці давала хардкорний концерт у клубі, то вся моя люба авдиторія тамувала дихання і схрещувала пальці – ану, вродить тут нам Карпа чи не вродить?!
У мене, пам’ятаю, був такий прикол в Сіккімі – піднятися кудись повище, як-от до священного озера буддистів та індуїстів Ха Чот Палрі, такого собі мітичного відбитку ноги богині Тари, і фотографувати красоти, наполовину їх закривши пузом. На пальцях я показувала і тут, і пізніше в Непалі, і геть перед пологами в Ліхтенштайні, скільки місяців уже натікало. Для власної історії, для Кори, для пам’яті і як антидот гіпотетичного бажання нарешті стати порядною куркою.
У Делі я поміняла квиток – вирішила не повертатися до Києва, а полетіти далі в Непал, бодай на кілька тижнів. Там ми мали зустрітися з Норманом, і туди ж я потягла столик із непідйомного мангового дерева, купленого в гарячці в антикварів за п’ять хвилин до закриття крамниці. Моя пристрасть до старих дерев’яшок – то окрема тема. Але подивитися на придуркувату вагітну, що тягне на собі великий рюкзак, маленький рюкзак, сумку через плече і спакований у папір і пластик складений стіл – розвага, варта уваги.
– То ви співачка? – цікавиться моєю анкетою фарбований хною прикордонник. – Чому би вам не спробувати щастя тут у нас, у Болівуді? В нас тут, знаєте, багато іноземок ставали зірками. Аж дві! Обидві з Пакістану…
Йшов уже шостий місяць моєї вагітності Корою. Пузо вимагало нового тла для фотографій, чогось драматичного, з льодовиками, гірськими кіньми і квітами. Коротше, подібного на китайські фотообої, у використанні яких мене і звинувачували заздрісні фейсбук-коментатори чоловічої статі.
Варто зазначити, що дівчатка ніколи не постять нічого жабодавного – вони або радіють разом зі мною, або не принижують себе до публічної демонстрації ненависті. Ну або є поодинокі курки, що виражають своє «фе» щодо мене на приватних сторінках: мовляв, оно що Карпа нас вчить родіну любіть, а ви тільки гляньте, як у неї вдома неприбрано! Ну, про таких я, чесно кажучи, майже не взнаю, бо часу лазити приватними сторінками дєвочок, головним достоїнством яких є вміння гарно прибрати вдома й заявити про свої високоморальні стандарти, в мене просто нема.
Великий трек, ясна річ, на шостому місяці вам не світить. Бо 150 км і висоти понад п’ять тисяч – це все-таки невиправданий ризик навіть для таких придурків, як я. Вирішили дістатися з Норманом до Похари і, кілька днів повисівши в гамаку на горі з видом на тамтешнє озеро, піти собі в ненапряжну прогулянку днів на п’ять, помилуватися рододендроновими лісами й послухати тишу.
Але не тут то й було. Ледь не вперше за всі мої роки відвідувань цього краю напала на мене срачка. І то така, що всім срачкам, вибачайте, срачка. Це коли ти всю ніч сидиш у туалеті, а день мучишся, бо не виспалася. Їсти при цьому наче й хочеться, але будь-якій їжі пряма дорога в унітаз. А тут ще й, як на зло, ірландський господар цього Castle Resort приїхав і запрошував усіх гостей на вечерю з вином, ох… Окрім того, в бунгало по сусідству заселилася німецька родина з трьома жахливими, верескливими, неслухняними дітьми.
Ну, думаю я собі, поглядаючи на пузо, зараз вирішувати, що до дітей я неготова, дещо пізно. Довелося робити титанічні зусилля, аби посміхатися цим чужоземним квітам життя й переконувати себе, що всі божі створіння прекрасні. За умов перманентного болю в животі й прив’язки до місця з туалетом це, погодьтеся, нелегко.
Вагітність – то такий час, коли антибіотиків приймати не можна. Очевидно було, що виною мого багатоденного розладу (а він уже нас затримав у Похарі на цілий тиждень замість трьох днів) є якась кишкова інфекція.
– То ви з Індії привезли, в нас такого немає! – категорично заявляли місцеві. Не знаю, може, з Індії, а може, від надто раннього кавуна в Катманду, а може, й від чогось, що й доктор Хаус не взнає, бо ж він не в себе вдома.
Моя гінеколог у телефонному режимі не радила приймати нічого, окрім звичайних абсорбентів – ентеросгель, атоксил чи вугілля. І піти до місцевих лікарів на консультацію.
– В нас є приватні лікарні, а є державний госпіталь, там індійці працюють. Вам куди?
– Ну звісно ж, у приватний!
Мототаксі доправило нас за вказаною адресою. Це виявився такий собі гараж, де з одного боку стіл, стілець і кілька поличок із ліками, а з іншого, за ширмою, кушетка, куди мене доктор і запросив пройти.
«Покажіть язик, покажіть білки очей, коли останні місячні були?» (Блін, а яке відношення мають мої місячні до кишкової інфекції?!)
Аналізи, які я чемно привезла в баночці, він не взяв – все і так ясно. «Ось вам препарат, пийте».
Взяли ми препарат, залізли в Інтернет. Прогуглили діючу речовину – антибіотик. А твою ж непальську маму! Зібралися ще раз, подалися до державного шпиталю. Добре, що гівно не встигли викинути.
У державному шпиталі було купа людей і правил. Почекайте там, посидіть тут, здайте кров сюди, а кал сюди, ось ваш номерок. В принципі,
